Пресса
Міжнародна організація з міграції нагороджує українців, які борються проти торгівлі людьми.
Організація Об’єднаних Націй в Україні
http://www.un.org.ua/ua/news/2007-10-19/
Міжнародна організація з міграції (МОМ) в Україні 18 жовтня 2007 року провела Третю щорічну церемонію нагородження за заслуги у протидії торгівлі людьми. На церемонії, яка відбулась у приміщенні Дипломатичної Академії при Міністерстві закордонних справ України, були відзначені особи та організації які продемонстрували відданість боротьбі з торгівлею людьми. Урочистості було організовано у співпраці з Міністерством закордонних справ України, Міністерством з питань сім’ї, молоді та спорту та за фінансової підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID/Ukraine) і Шведської агенції з міжнародного розвитку (Sida).
Ведучими церемонії були Народний артист України Олексій Богданович та актриса Ірина Бардакова. Церемонія відбувалась в урочистому супроводі камерного оркестру «New Era Orchestrа» та тріо тенорів «Солов’ї України».
Захід висвітлювався у багатьох ЗМІ, серед яких декілька національних телеканалів. Загалом, більш ніж 35 ЗМІ були представлені на церемонії, що гарантує розповсюдження інформації про церемонію по всій Україні у різній формі.
За оцінками, близько 100,000 українців потерпіли від різних форм торгівлі людьми з початку 90-х років. І хоча більш ніж 78% відсоткам українців відомо про існування торгівлі людьми, і 66% вважають це проблемою нагального вирішення, то лише 30% розуміють що і вони можуть стати жертвами цього феномену. Інформування громадян про цю небезпеку має бути на порядку денному українського уряду, приватного сектору та громадських організацій для зменшення масштабів цього жахливого злочину.
«МОЛОДА АКТРИСА МУСИТЬ МАТИ ЖУКА»
Українська газета плюс
http://ukrgazeta.plus.org.ua/article.php?ida=1737
2004 року Ірина Бардакова закінчила навчання в Національному університеті мистецтва театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Що потрібно, аби творча людина змогла себе реалізувати? Саме про це наша розмова. — Проблеми молодої творчої людини починаються, напевне, не після завершення навчання у вузі, а раніше. Адже час нині такий, що потрібно оплачувати собі навчання.
— Навчання у мене було повністю платним і доводилося з першого курсу працювати, заробляти собі на оплату навчання. Але, на відміну від моїх багатьох однокурсників, я намагалася працювати за професією. Можна сказати, що це й було, якоюсь мірою, найголовнішим у моєму навчанні, бо того, що дають у вузі, на практиці виявляється недостатньо. В цьому плані я — людина-практик.
— В яких фільмах ти знялася, доки навчалася?
— Ще на першому курсі знайомий оператор привів мене за руку до Миколи Павловича Мащенка. І цей відомий режисер, який відкрив дорогу в кіно багатьом молодим акторам, взяв мене на роль Зосі у фільмі «Богдан Хмельницький». Але фільм цей не закінчений ще й досі. Зате почин стався. Потім росіяни знімали двосерійний фільм-казку, де було задіяно багато зірок, таких як Авілов, Серебряков, і там я зіграла Марю. В цій казці дія відбувається в дохристиянські часи, і мені було цікаво працювати в сильному колективі у фільмі з цікавою темою. За часів навчання в інституті я знялася також у «Залізній сотні» Леся Янчука, де грала Марічку. Багато хто чомусь гадає, що цей фільм про ОУН-УПА, а він про операцію «Вісла» і про ту відновлену історичну правду про повоєнні події на теренах Західної України. Потім я була задіяна у фільмі російського режисера Валерія Ткачова. Що стосується досвіду спілкування з різними режисерами, як з українськими, так і з російськими — то у мене його багато. За університетських часів були ролі також у «Татарському триптиху» Муратова та у «Братстві» Клименка. В студентський період також почалася співпраця з рекламними агентствами, з режисерами з-за кордону, і можна було побачити, наскільки їхні методи зйомки відрізняються від українського знімального процесу. Інакший підхід до роботи, інакше планування.
— Від чого залежить затвердження на роль молодої актриси людини, яку ще не знає кіносередовище?
— Я навіть не знаю, від чого це залежить, бо спрацьовує багато обставин, не завжди відомих молодому актору. Якщо вже повезло з першими затвердженнями, то потім легше. Недавно показували по телебаченню серіал «Смерть шпигунів», де я грала зв’язкову Раю, і це стало поштовхом, аби викликали на нові проби. Вибирає, в принципі, режисер, але якщо продюсер не затвердить, то нічого не буде. І в цьому проблема. Деколи кажуть: «Ти підходиш. Якби ти була зірка, ми взяли б тебе на головну роль, а поки що, вибач, нехай це зробить хтось інший. Ми не можемо брати на себе таку відповідальність». Багато складнощів, але вони, напевне, були і в зірок свого часу. Це нормальний процес. Якщо в знімальній групі бачать, що ти можеш втілювати задуми режисера і сценариста, то рано чи пізно отримаєш ту роль, якої прагнеш. — Що дають для молодого актора зйомки у рекламі?
— Гроші. Але я ж кажу, що реклама мене багато чому навчила, тому що чекати, доки в Україні буде зніматися кіно й нічого не робити — абсурд. А реклама знімається постійно, і ти маєш змогу спілкуватися з новими операторами, з іноземними режисерами. Через творче спілкування відкриваються нові перспективи уже для роботи в кіно. Саме після знайомств зі спеціалістами в роботі над рекламою в Москві я отримала роль, якої і не сподівалася. За цією роллю тут, в Україні, я бігала б по кастингах ще двадцять років.
— Яка ж це роль?
— Недавно я знялася у серіалі Галини Алєксєєвої «Зрозміти й пробачити», що йшов на російському каналі ОРТ. (Мої батьки в Конотопі були дуже щасливі. Сказали, що це найкраще, що вони бачили). Це головна роль в одній із серій, яка є фактично повноцінним фільмом. Знімальний день починався о восьмій ранку, а закінчувався о третій ночі, і в кожній сцені потрібно було бути іншою. Я мобілізувала в собі все, що змогла. Я щаслива, що мені самій несподівано подзвонили, сказали, що вибрали. Ще й дуже наполягали, щоб я таки поїхала на зйомки в Москву. Але, якби я свого часу не поїхала у Москву і не залишила там свої фотографії, другий раз не поїхала б і не залишила свої відеопроби, не бувала б на кастингах, то ніхто б не дізнався, що в Києві ходить якась дівчина і чогось хоче.
— В творчої людини має бути пробивний характер?
— І велике поле, на якому можна сіяти свій талант.
— Наскільки мені відомо, ти поступила в аспірантуру. А це вже талант до наукової праці.
— В мене не аспірантура, а асистентура, стажування на кафедрі телережисури. Скоро я її вже закінчую і вийду з неї викладачем.
— Ти на цій кафедрі навчалася?
— Так, але на спеціальності диктор, ведуча, актор кіно і театру.
— Після ролі у фільмі «Зрозуміти і пробачити»” з’явилися у Москві нові перспективи?
— З Москви мені телефонують і запрошують на проби частіше, ніж в Україні. Спочатку я на когось тут ображалася, думала, що мене не люблять, а тепер зрозуміла, що Москва — це просто доля, і не треба цьому перечити. Знаходиш реалізацію там, де тебе потребують.
— Як може молодий спеціаліст творчої професії здобути собі житло в якомусь із мегаполісів, адже реалізувати себе в містечку чи в селі, будучи, скажімо, актрисою, навряд чи можливо?
— Звичайно, актору потрібно мешкати у великому місті. В мене таке відчуття, що навіть Київ для мене уже замалий, я тут уже в своїй сфері усіх знаю. Але після другої поїздки в Москву мені видалося, що й там уже всіх знаю. Гадаю, якби я попрацювала б там кілька років, може також здалося б тісно.
— А тоді курс на Нью-Йорк?
— Обов’язково.
— Сниться Голлівуд?
— Справді сниться. Мене щось зсередини гризе і спонукає рухатися далі і далі. Коли вступала доТеатрального, в мені ніби сидів якийсь жук і казав: «Іди туди, іди туди». Я думаю, що кожен, хто хоче чогось досягти, мусить мати такого жука.
— Який би гриз і підказував, куди йти?
— Він мене не тільки гризе. Він навіть піддушує. Коли навколо всі кажуть: «Та ні, нічого не вийде». Вони вважають, що на дев’яносто девять і дев’ять десятих відсотка в тебе нічого не вийде, а в тобі існує якась впевненість. Творча людина має відчувати, куди їй іти, що робити, і тоді в неї все вийде. Спочатку важко довіритися собі, зате потім стає легко жити і творити.
— Як гадаєш, у тебе складеться сімейне життя з людиною твоєї професії? Що тобі жук підказує?
— Ой, тут він страшно, що витворяє. Моє особисте життя зараз якраз у процесі складання. Якщо я раніше собі щось планувала в цьому напрямку, то нині не задумуюсь над цим, але відчуваю, що скоро прийде такий момент, що мені навіть нічого не треба буде думати, воно складеться само собою.
— Удачі, Оришко.
—До речі, Оришкою мене зараз називаєш тільки ти. Нове коло знайомств накладає свій відбиток, зрозуміло, що в Росії мене Оришкою ніхто називати не буде. Звуть просто Ірина. В Україні мені допомагало багато людей, і я вдячна долі, що вони трапилися на моєму шляху. Це мої вчителі, викладачі, режисери й продюсери, а особливо батьки і друзі. Зараз я співпрацюю з моїм продюсером, якому вдячна за підтримку.
— Можеш назвати прізвище?
— Поки що не можу, така домовленість за контрактом.
— Крім навчання у творчому вузі, потрібно брати майстер-класи?
— Це цікава тема. Я змінила багато різних шкіл танцю. Займалася середньовічним танцем, танцювала на балу, що проводила Школа середньовічного танцю в Київській фортеці. Нині беру уроки кубинського танцю, а також вокалу, удосконалюю можливості свого голосу. Я усвідомлюю, що за кордоном подібні уроки коштували б значно дорожче. Потрібно не втрачати можливості. Я брала активну участь в усіх майстер-класах під час проведення міжнародного кінофестивалю «Молодість». А їх проводили такі знамениті майстри, як Георгій Делієв, Криштофор Зануссі з Польщі, Вадим Перельман зі США. І я ходила на всі майстер-класи, не тільки на акторські, а й на майстер-класи для режисерів та сценаристів. Адже я частенько пишу, і в мене є багато сценаріїв програм-пілотів, які я з різними телеканалами в різний час намагалася втілити в життя, але нічого не виходило. За кожну роботу, я думаю, треба платити. Таксист чи офіціант чітко кажуть, скільки потрібно заплатити, а чомусь вважається, що людина творчої професії деколи може й задарма попрацювати. Наприклад, якщо ти хочеш вийти в ефір зі своєю програмою, то мусиш працювати безкоштовно. В мене великий досвід, і тепер я мислю так: ви мені платите стільки-то грошей, а я із задоволенням втілюю свій чи ваш задум. Бо в мене вже стільки тих задумів, стільки сценаріїв, що залишається тільки їх втілювати, немає смислу писати в стіл.
— Ти ж успішно працювала на телебаченні ще коли навчалася.
— Починала на Телемегаполісі (канал вже перестав існувати) як тележурналіст. Там мені пропонували постійну роботу. Потім в «Новинах» на Тонісі. Так, я робила телесюжети, але в той час мене перехопило кіно. В будь-якому випадку, коли ти серйозно ставишся до своєї професії, то заводиш розмову про достойну оплату своєї праці. Якби ти просто забігав на телебачення заради своєї цікавості, то, напевне, побіг би далі. А в мене це — моє життя.
Бесіду вела Валентина ГРИЦУК
«Під щасливою зорею»
«Жінка», грудень 2001
«Мене цікавлять аналітичні програми»
«Говорить і показує Україна», 28 серпня 2003
«Военные действия в карпатских горах»
«Отдохни», №4-2004
